Лінійна присвячена визволенню нашого села від німецько-фашистських загарбників

2017-01-23

23 січня відбулась лінійна присвячена визволенню нашого села від німецько-фашистських загарбників.

У 2017 році виповнюється 73-та річниця Корсунь-Шевченківської операції, одній з найбільших битв на території України. Саме подіям цим подіям присвячена ця стаття.

До початку 1944 року радянські війська прорвалися до Житомира та Кіровограда. В руках німців залишився висунутий далеко на схід виступ в районі Канева. Гітлер в своїх планах бачив його в якості плацдарму для контрнаступу. Він все ще надіявся виграти битву за Україну. Радянське командування мало свій план розвитку подій на цьому виступі. Битва, відома як Корсунь-Шевченківська операція почалася 24 січня 1944року. Перед І та ІІ Українськими фронтами стояло завдання: прорвати лінію оборони ворога, розвинути наступ і взяти в оточення німецькі дивізії. «Другий Сталінград», чи «Сталінград на Дніпрі» - саме так пізніше історики назвали одну з найбільших битв на території України.

Ця велична битва почалась на території Кам'янського району. Саме між селами Вербівка - Баландино перед воїнами 62 гвардійської стрілецької дивізії стояло завдання прорвати 19-кілометрову лінію фронту.

В бойових діях за село Вербівку в січні 1944 року відзначилися колишні 7-а гвардійська повітряно - десантна дивізія (командир – полковник Дмитро Аристархович Дричкін), 5-а гвардійська повітряно – десантна дивізія (командир – полковник Павло Іванович Афонін), 62-а гвардійська стрілецька дивізія (командир – Герой Радянського Союзу, полковник Іван Никонович Мошляк), що входили до складу колишнього 20-го гвардійського стрілецького корпусу, яким командував генерал-майор Микола Іванович Бірюков.

Спогади про звільнення села Вербівки Дідока Володимира Андрійовича, який воював в складі 7-ї гвардійської Черкаської Червонопрапорної, ордена Богдана Хмельницького повітряно-десантній стрілецькій дивізії, на посаді парторга І батальйону в званні молодшого лейтенанта.

« З 25 листопада по 14 грудня 1943 року наша дивізія вела бої за Черкаси. 5 січня 1944 року ми форсували болото Ірдинь і захопили село Мале Старосілля Смілянського району. А вже 22 січня 1944року ми, тобто 7-ма гвардійська повітряно-десантна стрілецька дивізія прийшла на Корсунь-Шевченківське угрупування і розташувалась в районі села Вербівки. Ми зайняли оборону зі сторони лісу. Була проведена відповідна підготовка, нарада офіцерського складу в штабі дивізії. Перед нами ставилось завдання: прорвати оборону противника,взяти його в оточення, з'єднатись із І-м Українським фронтом і знищити ворога.

24 січня 1944 року 16.00. Розпочався бій з активної артпідготовки з усіх видів зброї, навіть 76мм. ,120мм. гармати і міномети ударили по противнику з відкритих позицій, це було вперше за роки воєнних дій. Цей вогонь підтримувався кулеметами, автоматами, гвинтівками. Ми трохи просунулись і закріпились в городах. Всю ніч велась активна перестрілка.25 січня 1944 року о 8.00 годин німецька розривна запальна куля повністю відірвала мені ліву руку. Бойовий товариш Воля надав мені першу допомогу і відвів до хати. Я там повністю стік кров'ю. Коли мене доправили в нашу санітарну роту, то я вже втратив мову. Тобто, в боях за село Вербівку я залишився без руки і віддав свою кров за Батьківщину, за народ. Це був мій останній бій.»

Спогади Героя Радянського Союзу генерала-майора, колишнього командира 62 гвардійської стрілецької дивізії Івана Никоновича Мошляка: «62-а гвардійська дивізія, якою я командував, у січні 1944 року знаходилась північніше Кіровограда і входила до складу угрупування армії. Це укрупнення одержало завдання прорвати оборону німців на ділянці Вербівка-Баландино, розбити ворога і розвивати наступ у напрямку Шпола-Звенигородка. Дивізія знаходилась якраз проти Вербівки і в ніч з 24 на 25 січня енергійними колишніх 182-го 184-го стрілецьких полків, якими командували майори Данько і Зубалов, прорвала ворожий фронт. Це стало сигналом до початку загальної атаки 62-ї гвардійської стрілецької дивізії. Нанесений частинами дивізії нищівний удар виявився для противника повною несподіванкою, що дало можливість звільнити село.»

За свідченням очевидців, в селі фашисти створили достатньо сильну лінію оборони,вони надіялись якомога довше тут затриматись. Зима 1944року була дуже багатосніжною. Це затримувало рух військової техніки. Коли стало зрозумілим, що противнику не вдасться утримати свої позиції, і доведеться відступати, фашисти йшли вулицями і підпалювали солом'яні стріхи хат. Із 450 довоєнних будинків , частина була спалена, а частина зруйнована під час артилерійського обстрілу вцілілими залишились лише 150 .

Із свідчень жительки с. Вербівки Бондаренко Меланки, 1917 року народження. «Коли почалась стрілянина, над селом стояв страшенний гул, земля здригалась від вибухів. Ми, хто в чому був швидко сховались у яму, в якій зберігалися на зиму овочі, і просиділи там цілу ніч. На другий день, десь ближче до обіду все стихло. Ми вилізли на поверхню і були вражені від побаченого. На місці хати стояла одна піч, а все решта було повністю зруйновано. Вся вулиця стояла в руїнах. Це було дуже страшно: залишитись серед зими без даху над головою. На сусідній вулиці осколком снаряда була вбита шістнадцятирічна дівчина Ольга , яка вилізла із погреба, щоб подивитись, що робиться на вулиці.

За звільнення села полягло багато солдатів. Більшість із них були зовсім молодими. Полеглих було поховано в двох братських могилах. А вже в середині 70-х років тіла воїнів перепоховали в одну могилу в центрі села і було споруджено пам'ятник, на якому викарбувані імена полеглих воїнів.»

Рух червоних слідопитів, який почався в країні в 60-х-80х роках, захопив і юних істориків Вербівської школи. Під керівництвом учителя історії Вінницької Клавдії Георгіївни, вирішили встановити імена воїнів, похоронених в Братській могилі та відшукати їх рідних і близьких. Листи полетіли в усі кінці Радянського Союзу. Довго тривав пошук і не завжди увінчувався успіхом. Дуже нелегка і кропітка робота була проведена червоними слідопитами, яких очолювала Вінницька Клавдія Георгіївна. Сотні листів було направлено в архів Міністерства Оборони СРСР.

Через архів Міністерства Оборони СРСР вдалося встановити із 145 похованих в Братській могилі прізвища 55 воїнів та їхні домашні адреси.

Вперше 9 травня 1967 року свято Перемоги вербівчани відзначили в колі рідних і близьких, які приїхали на Братську могилу, щоб схилити голови перед мужністю своїх синів, братів і батьків.

Давно відгриміли останні залпи Великої Вітчизняної війни, та пам'ять про той грізний час і людей, які ціною власного життя відстояли свободу і незалежність Батьківщини, вічно жива в пам'яті людській.